Powered By Blogger

понеділок, 9 листопада 2015 р.

Українська мова - національна мова українського народу, державна мова україни

"Державною мовою в Україні є українська мова.Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".


Українське мистецтво доби бароко.

Засвоєння західноєвропейського літературного дос­віду, зокрема через Польщу, сприяло переходу укра­їнського письменства одразу від середньовічної поетики до барокової. Д. Чижевський у своїй праці „Українсь­кий літературний барок.

Бароко (від. італ. – дивний, химерний) –художній тип твор­чості в європейському мистецтві XVI – XVII ст., який характеризу­вався динамізмом образів та композицій, зображенням контра­стів, складною метафоричністю, алегоризмом, пишністю, барви­стістю, риторичністю викладу, оздобленням, емблематичністю зображення. Говорять також, що бароко – історико-стилістична доба в мистецтві XVI – XVIII ст. Поезія регламентувалася наукою поезії (поети­ки), проза – наукою риторики [Шевчук 2001].

Культура бароко творилася в літературі, театрі, архітектурі, музиці, гравюрі та живопису.
Бароко по-філософськи осмислювало множинність та суперечність світу, його містичність, ілюзорність, непізнаваність. Людина бароко – розгублена, її душу та розум роздирали протиріччя, вона не мала певності буття, а її діяльність була деструктивною. Життя люди­ни сприймали як гру, театр. Внутрішня сутність бароко виявилась у „відшуку­ванні” та „впізнаванні” в явищах навколишнього світу сокровенного смислу, в інтерпретації та актуалізації давніх символів, передусім біблійних і античних. Особлива увага приділялась символічному трактуванню імен, літер, геральдичних знаків. Може, ні один мистецький, зокрема літературний стиль не надав такої ваги в мистецькому творі елементам, що стоять „поза межами краси”, як бароко. Натуралістичні елементи у творах були покликані розбурхати уяву читача, психологічно струсити його. До елементів поза межами краси належить почасти і мова барокових творів (драм зокрема): поруч з величною, патетичною мовою зустрічаємо і народну „просту” мову, іноді гротескно-вульгарну.

Українське бароко мало кілька історичних та куль­турно-освітніх передумов:

1) загострення соціальних, міжконфесійних, між­національних протиріч, вплив козацтва на історичне буття України;

2) полеміка між православними і католиками, запо­зичення українськими авторами стильових прийомів у польських письменників;

3) заснування шкіл, де викладали поетику і ритори­ку, які виховували європейський літературний смак, сприяли впровадженню літературного бароко;

4) кризові явища у візантійському типі культури, що дало змогу витіснити візантійство з національної культури.

Бароковий український стиль мав національні осо­бливості:

– синтез середньовіччя, Ренесансу, Просвітництва;– релігійність (приблизно 80% барокової поезії – духовна);полімовність (літературу творили книжною укра­їнською, латинською та польською мовами);– наявність фольклорних мотивів та образів;– національні тематика і проблематика;– розвиток „високого” та „низького” бароко як сти­льових тенденцій.

Українське бароко – жанрово розмаїтий феномен: псалми, канти, вірші, панегірики, елегії, пародії, травестії, батальні, героїчні вірші; оповідання (агіографічні, апокрифічні), байки, сказання (літописні), хроніки тощо. Українське бароко увібрало в себе окремі елементи і Середньовіччя, і  Відродження, і європейського бароко. Саме ця різнорідність складових українського бароко, перетоплених у нову світоглядно-естетичну єдність, і визначає його оригінальність [Коптілов].

Культурно-історична своєрідність регіонів України

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:

- характером історичного розвитку окремих реґіонів України;
- природно-географічними умовами;
- взаємозв'язками з іншими народами.
З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:
1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина).
2. Подiлля. 3. Слобожанщина і Полтавщина.
4. Полiсся.
5. Прикарпаття (Галичина).
6. Волинь.
7. Закарпаття.
8. Буковина.
9. Південь.
Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.
Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови (хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян.